Як війна змінила громадський сектор України? Досвід, який допоможе іншим

Громадський сектор України, як і будь-яка інша галузь під час війни, переживає унікальну ситуацію. На початок повномасштабного вторгнення ворога у нашу державу ми не знали, як діяти і що робити. Інші країни також не мали що порадити нашим активістам та активісткам. Проте досвід, здобутий нами під час воєнних дій, може бути корисним світу та країнам, які переживають потрясіння чи війну.

До ранку 24.02.2022

Громадський сектор України знаходиться на шляху власного розвитку. Ми далеко не Білорусь чи росія, де третій сектор у підпіллі, вважається іноземними агентами або цілковито контролюється владою. Але нам також потрібно пройти чималий шлях, щоб стати професійними громадськими організаціями, які можуть якісно виконувати роботу на замовлення органів місцевого самоврядування чи уряду, об’єднувати навколо себе велику кількість мешканців та мати значний вплив на прийняття рішень місцевою чи національною владами.

До початку повномасштабного вторгнення середньостатистична громадська організація працювала, залучаючи гранти та, значно меншою мірою, кошти бізнесу, влади чи мешканців. Локальні організації зазвичай мали свій вузький напрямок роботи та мало кооперувалися з іншими організаціями. Разом зустрічалися, переважно, на місцевих форумах чи національних проектах. Більшість працювали в проєктних офісах або приміщеннях, які їм надали місцеві муніципалітети.

Варто зазначити, що були спроби створити коаліції громадських організацій, проте, вони зазнавали краху. Причин є мінімум дві:

• Коаліція – це результат еволюції, і просте бажання всіх об’єднати не призводить до позитивних результатів, особливо коли “коаліціянти” мають різний досвід діяльності, об’єми реалізованих проектів, а частина з них існує просто “на папері”.
• Відсутність мотивації до об’єднання в самих організацій. Немає зовнішньої потреби до об’єднання (це переважно загрози) і внутрішньої мотивації, оскільки у кожної організації власні цілі, партнери, проекти.

Загалом протягом останніх десяти років громадянське суспільство України значно прогресувало. Цей динамічний розвиток важко було б відчути, якби не повномасштабне вторгнення 24-го лютого 2022-го року, яке стало “лакмусовим папірцем” для громадянського суспільства України. Організації та активісти не згорнули власну діяльність, а трансформували свої знання та навички для пришвидшення перемоги України.

Перший місяць повномасштабної війни

Тема війни була в повітрі ще за декілька тижнів до її початку. Про неї попереджали іноземні партнери, донорські організації, міжнародні політики. Нашу громадську організацію — “Освітньо-аналітичний центр розвитку громад” — війна застала посередині триденного тренінгу, який ми проводили. 23-25 лютого. Перші декілька днів після початку повномасштабного наступу всі намагались адаптуватись до нової реальності — хтось переїжджав у село, подалі від великих міст, хтось у відносно-безпечну частину України, а хтось виїжджав за кордон.

Озираючись назад, можу з упевненістю сказати, що перший місяць був найважчим. Багатьом громадським лідерам потрібно було оцінювати ситуацію та приймати рішення, від яких часто залежало життя їх і їх близьких.

У цей період ми запропонували NED (National Endowment for Democracy — неприбуткова фундація, мета якої — укріплення демократичних інститутів у світі) проводити компенсацію за місячне проживання громадським активістам та журналістам, які переїхали із зон активних бойових дій на відносно-безпечні території заходу України. Завдяки такій ініціативі нам вдалось допомогти понад 600 громадським активістам та членам їхніх родин. Місяць проживання у безпечній громаді — достатній час, щоб адаптуватись до нових реалій та рухатись далі.

У перший місяць війни громадський сектор України опинився у новій реальності:

• Фінансові труднощі, які спричинені зупинкою діючих проєктів та відсутністю актуальних конкурсів.
• Труднощі із оплатою житла для тих ГО, які переїхали. Через значний попит ціни на оренду житла значно зросли, а рівень доходів почали стрімко падати.
• Виклики психологічного характеру — постійний пошук балансу між волонтерством, роботою яка приносить кошти, сім’єю та громадською діяльністю.
• Відсутність місця для діяльності ГО (приміщення, офісної техніки).
• Відсутність чіткої перспективи. Оскільки було не відомо, що буде завтра, руки опускались вже сьогодні.

Водночас, варто зазначити, що незважаючи на труднощі, більшість громадських активістів долучились або й самі організували волонтерські штаби, допомогу вимушеним переселенцям, збір коштів військовим. Це стало можливим через наявний досвід управління проектами, творчим підходом та вмінням давати хороший результат при мінімумі наявних ресурсів.

Донорам, у свою чергу, було важко зрозуміти, як саме можна допомогти громадському сектору України, оскільки постійно змінювалась ситуація та потреби активістів.

Життя під час війни

Попри війну життя продовжується і потрібно працювати далі. Ключове питання, яке турбує більшість активних мешканців — Що робити далі? Хоча наша громадська організація працює з 2016-го року для громадських активістів та громад, ми також не знали, що саме потрібно робити саме зараз.

Для кращого розуміння громадського сектору у час війни ми провели невелике опитування. Протягом чотирьох днів нам вдалось опитати представників 60-ти громадських організацій з 14-ти областей України. Ми дізнались про проблеми активістів, їхні страхи та надії.

Незважаючи на важку ситуацію 48,3 % опитаних і надалі продовжували реалізацію проєктів, а 60% готували проектні пропозиції донорам.

Найважливішими запитаннями, які поставали перед громадськими активістами були наступні:

1. Де працювати? Це запитання ставили собі ті, хто працював у зоні активних бойових дій та прифронтових територіях. Офіси організацій були або цілковито зруйнованими, або працювати в них було небезпечно. Ті ж організації, які переїхали у відносно-безпечну частину України, також не мали де працювати через відсутність просторів для роботи, або інформації про такі. Де працювати через рік чи два? — питання залишалося без відповіді. А відсутність картинки майбутнього негативно впливає на сьогодення.
2. З ким працювати? Організація, це — у першу чергу люди. Після початку війни частина команд переїхала у інші області України, частина виїхала за кордон, а деякі чоловіки були призвані до лав Збройних сил України. Тому значні об’єми робіт або переходили до інших членів організації, або ж виконувались дистанційно. Також важко було планувати майбутню проекту діяльність, оскільки незрозуміло, хто буде ці проекти реалізовувати. Важливо, що це питання чітко корелюється з майбутнім організації, оскільки навіть після перемоги не факт, що команда знову збереться.
3. Для кого працювати? Більшість організацій змінили власні пріоритети, деякі — місце діяльності. Усе це позначилось на цільових аудиторіях. Тому важко було дати однозначну відповідь на запитання Для кого ми працюємо сьогодні і для кого ми будемо працювати завтра?

Війна започаткувала нову для України форму співіснування громадських організацій. За підтримки NED ми запропонували відкрити HUB громадської активності (проєкт NGO-Relocation). Суть проекту полягає в організації простору для, у першу чергу, релокованих організацій, облаштування його технікою, проведенням інтеграційних та освітніх заходів, організації конкурсів та надання міні-грантів.

Завдяки такій ініціативі ми отримали наступні цікаві результати:

• Незалежно від місця першочергової діяльності, громадську організацію можна зберегти і розвивати в іншому місті, якщо допомогти їй з адаптацією.
• Організації почали “ділитись” фахівцями одна з одною. Один бухгалтер може вести декілька ГО, це ж стосується менеджера з комунікації та фандрейзера. Почала відбуватись “доукомплектація” одних організацій завдяки членам інших організацій. Водночас це дало додатковий заробіток активістам.
• Як виявилось, кожній окремій організації не потрібне окреме приміщення для власної діяльності. Працювати можна в одному просторі одночасно кільком організаціям, що лише допомагає народженню спільних проектів.
• Нові проєкти для нових громад. Релоковані організації привносять новинки у нові громади, від чого виграють усі.
• Обмін досвідом та колаборація релокованих організацій з місцевими.
• Зовнішні та внутрішні обставини склались таким чином, що організації почали об’єднуватись. Чого практично не було до війни.

Громадські активісти, які працюють у таких хабах, відзначають, що вони будуть корисними і після перемоги на територіях України, де наразі триває війна. Це продиктовано тим, що кількість досвідчених активістів значно поменшає — частина залишиться за кордоном, частина на заході України, а у когось просто зміняться пріоритети. Тому, об’єднання і кооперація дасть кращий спільний результат. Також буде простіше “прокачувати” учасників таких Хабів, проводячи для них оцінку потреб та спільні заходи.

Наша організація допомагала створити та запустити роботу трьох Хабів громадської активності у різних областях заходу України. Ми регулярно проводимо спільні наради, дослідження потреб в освітніх заходах, планування діяльності. Масштабувати цей досвід можна й на інші регіони.

Громадські активісти вже сьогодні усвідомлюють, що після перемоги України міжнародні партнери виділятимуть значні кошти на розбудову нашої держави. І важливо вміти формувати проектні команди для підготовки якісних заявок та бути спроможними реалізувати масштабні проекти. Звичайно, за браком кадрів це можна зробити лише об’єднавшись.

В Україні збільшиться відсоток активних мешканців

Початок повномасштабної війни привів до того, що значно збільшилась кількість активних мешканців. Але що найважливіше у цьому процесі, так це усвідомлення того, що особисто від мене щось залежить, я особисто можу долучитись до зміни ситуації на краще. На відміну від росії, де війною повинна займатись армія і влада, а пересічних громадян це практично не стосується (максимум пости гордості за державу), в Україні ситуація абсолютно інша.

І ось у чому вона проявляється:

• Волонтерство

З перших днів війни волонтерити почали практично усі — в гуманітарних штабах, у патрулюванні території, завантаження і розвантаження автомобілів з гуманітарною допомогою, плетіння сіток, випікання тістечок і сотні інших волонтерських ініціатив. Ми, нарешті, почали усвідомлювати, що від кожного з нас залежать зміни. На кожному з нас є відповідальність за те, що робиться, або навпаки — не відбувається. Після нашої перемоги ця якість не повинна випаруватись. Ми повинні й надалі бути відповідальними за те, що робиться у нас в будинку, дворі, мікрорайоні, громаді, Україні. Ми й надалі повинні змінювати те, що нам не подобається.

• Донати

Якщо тобі щось справді цінне — скільки ти можеш пожертвувати на це? Перемога для українців є надзвичайно цінною, саме тому ми можемо за добу зібрати декілька мільйонів доларів і купити супутник. Війна “вимиває” кошти в пересічних мешканців з шаленою швидкістю, проте, це не заважає нам донатити на ЗСУ ледь не щодня.

Цю звичку ми не теж повинні втратити — донатити й після перемоги на ті ініціативи, які нам справді цікаві. Донатити тим організаціям, яким ми довіряємо. Власною гривнею змінювати свою громаду на краще.

Війна — найжахливіше, що може трапитись з країною. У процесі боротьби ми стаємо сильнішими, формуємо нові сенси, робимо висновки. На перший погляд, ослаблений громадський сектор, трансформується та стає сильнішим. Сильнішим, щоб пришвидшити перемогу та, у кооперації з партнерами, її розвивати.