Голова громадської організації «Східна Варта» з Лисичанська Луганської області (ГО частково релокувала в Богородчани, що неподалік Івано-Франківська) Валентина Ходус в інтерв’ю для нашої рубрики «Історії нескорених» наголосила, що її найбільше мотивує займатися громадською діяльністю чітке розуміння, що наші діти кращі від нас, і вони майбутнє України, а це вартує будь-яких зусиль; також громадська активістка розповіла, як вдалося адаптувати свою діяльність в умовах війни, що зробить найперше після її закінчення і якою бачить повоєнну Україну.
– Розкажіть про себе, свої хобі
– Моє ім’я Валентина Ходус, мені 49 років, корінна жителька міста Лисичанськ, що на Луганщині. Багато років працювала в дитячій лікарні лаборантом. Люблю собак, тому після закінчення медичного училища поступила заочно на зооінженера, але змушена була покинути навчання, оскільки на початку дев’яностих промисловість в місті почала занепадати і були періоди, коли заробітну платню в сім’ї отримувала лише я. Але до питання вищої освіти я повернулась в 2015 році, а цього року поступила в магістратуру СНУ ім. Володимира Даля.
Моя донька після медичного училища пішла працювати в реанімаційне відділення Лисичанської міської лікарні, пропрацювавши кілька місяців, застала першу ковідну осінь та на своїй зміні смерть моєї мами, її улюбленої бабусі. Моя дитина під обстрілами ходила на роботу до офіційного припинення роботи лікарні 30 березня, іноді залишаючись працювати кілька діб поспіль, бо не приходила зміна. А на початку квітня вона виїхала до Німеччини. Своїм хобі вважаю громадську діяльність, це забирає майже весь вільний час. Тепер тимчасово мешкаю на Франківщині зі своїм зоопарком – старенькі кіт, пес та два папуги, доглядаю лайку друзів та ще одна величезна лайка прийшла і залишилась. Я вже змирилась, що до Лисичанська поїде щонайменше дві собаки.
– Опишіть себе для читачів одним реченням.
– Вперта та цілеспрямована українка.
– Чим ви займалися до війни?
– Для переважної більшості громадян України війна почалась у лютому цього року, а для мене і мого регіону війна триває з 2014 року. Те, що я українка, знала з дитинства, а це в радянські часи на Сході України було доволі не типово, але свідомо до цього прийшла в 1991 році. Завжди мала свою позицію, ходила на вибори, займалася сім’єю і навіть їздила на ретрити. Але все змінив 2014 рік – окупація, визволення… Тоді я усвідомила, що право на Батьківщину доведеться виборювати, і вибір був очевидним. Одразу після визволення Лисичанська я, як і інші активні патріоти міста, почала волонтерську діяльність. Ми допомагали військовим, пофарбували центральну площу міста в жовто-блакитні кольори до дня Незалежності України. Почали об’єднуватись, налагоджувати волонтерські зв’язки по всій Україні. В січні 2015 року вперше організувала поїздку дітей на Захід України – до Тернополя. За ці роки діти із зони збройного конфлікту на Луганщині проїздили пів України. Особливо тепле та сильне враження залишили Тернопілля та Івано-Франківщина. В лютому 2015 року дуже «гучно» були з дітьми в музеї ім. С. Бандери, то через погрози змушена була залишити свою дитину у друзів у Драгомирчанах, де вона закінчувала дев’ятий клас.
– Громадський сектор: чому саме таку діяльність обрали для себе?
– Зміни в суспільстві треба робити власноруч, бо якщо просто на них чекати, то можна й не дочекатися. Тому наприкінці 2015 року створила громадську організацію «СХІДНА ВАРТА». Спочатку була підшефна школа в смт. Нижнє, потім додалося Світличне, Тошківка та далі за мапою з моєї сторони річки Сіверський Донець. Переважна більшість нижнянських дітей була з багатодітних та малозабезпечених сімей, то всі мандри країною були тільки безкоштовні на благодійній основі, ми співпрацювали в проєктах інших організацій та фондів. На постійній основі збирали й доставляли дітям гуманітарну допомогу. В 2015 році моїм дітям Тернопіль та Чортків збирали канцелярію та портфелі – вистачило на кілька років, навіть поділилися з іншими школами. Спогадів про діяльність та подорожі вже вистачить на окрему книгу. Я не дуже релігійна людина, але всі ці роки мала надійну підтримку священників УГКЦ, а на Різдво 2016 року в мене дома кілька днів жили франківські семінаристи, які спільно з Самообороною Франківська привезли військовим Різдвяний Вертеп. Я вмовила їх зробити два виступи в найбільших районах Лисичанська. На виступі в районі заводу ГТВ, після закінчення вистави священик звернувся до глядачів «Христос Народився!» У відповідь – тиша, і тут з натовпу голос, злегка напідпитку, але емоційно і гучно: «Воістину Воскрес»…
За останні вісім років було реалізовано купа проєктів, мандрівок… Один з крайніх проєктів «Зігрій долоньки» був в кінці грудня 2021 року, коли ми зібрали та передали 350 пар теплих рукавичок дітям сірої зони. Для ворогів я була в переліку тих, що «дєлают с наших дєтєй фашистав і бандєровцев».
– Якими своїми проєктами найбільше пишаєтеся?
– Чи пишаюся я своїми проєктами та досягненнями? Ні, але я знаю, що на своєму місці робила все, що було в моїх силах для своєї країни.
– Чи вам вдалося адаптувати свою діяльність в умовах війни? Що було найважчим для вас?
– 24 лютого додалися нові виклики, і ми створили волонтерську хмару «Я ПОРУЧ! ГО «СХІДНА ВАРТА» у м. Лисичанськ, де зосередили гуманітарну підтримку сімей з дітьми Лисичанської ТГ майже до окупації міста на початку липня. Для закупівлі дитячого харчування, підгузників, засобів гігієни, ліків ми залучали зібрані кошти, а потім нас підтримали міжнародні благодійники. Це дозволило на початку березня зробити закупівлю підгузників, дитячого харчування та засобів гігієни для відділення патології новонароджених та реанімаційного відділення Луганської обласної дитячої клінічної лікарні. Потім ми налагодили роздачу комплектів для сімей з дітьми до 2 років, а згодом в комплекти почали додавати звичайні харчові набори та воду в пляшках… Мали можливість допомогти підгузниками для дорослих та харчовими наборами інвалідам і трошки підтримали людей, які утримували велику кількість собак та котів. З адресною доставкою дуже допомагали екіпажі патрульної поліції.
З 24 серпня діє прикарпатська хмара «МИ ПОРУЧ… ГО «СХІДНА ВАРТА» , яка підтримує ВПО, мешканців Богородчанської ТГ та співпрацює з волонтерами, що допомагають військовим ліками, продуктами харчування, засобами гігієни, одягом, взуттям.
Нові умови, нові виклики, а тому нові можливості! Проблем з адаптацією на новому місці у мене майже не було, бо за вісім років громадської діяльності і на Прикарпатті в мене з’явитися друзі та потужна підтримка, а тому зараз зсередини я бачу проблеми людей, які були змушені евакуюватись з зони бойових дій, тому є багато задумів та планів.
– Що найбільше мотивує вас продовжувати займатися своєю улюбленою справою?
– Основна мотивація – результати діяльності, бо є чітке розуміння кого і чому я підтримую. Наші діти кращі від нас, і вони майбутнє України, а це вартує будь-яких зусиль! У 2018 році ми з дітьми були в таборі «Смерічка» у Микуличині, й вони вперше в житті побачили святковий салют… Ми перед цим ретельно пояснювали, що будуть вибухи, але це безпечно. Діти були вражені і приголомшені. Потім вони нас обступили, навперебій ділячись враженнями, і один хлопець, дивлячись з надією, тихо спитав: «Тітко Валю, а в нас вдома таке буде?» Я впевнено відповіла: «Буде!» Після Перемоги в наших дітей буде все, чого їх позбавили наші вороги.
– Чим ваша організація може бути корисною для інших?
– Наша громадська організація має великий досвід як в співпраці з владою, так і в протистоянні. Реалізована велика кількість власних проєктів, а також грантових, маємо досвід співпраці з іншими організаціями та фондами. Багаторічна діяльність у майже екстремальних умовах нас загартувала та надала впевненості в своїх силах. І цим досвідом ми готові ділитися.
– Що зробите перше після закінчення війни?
– Перше, що я зроблю після Перемоги – повернусь додому, в свої рідні степи…
– Україна після війни – якою вона буде?
– Після війни Україна стане сильною країною вільних людей з відбудованими містами та містечками, відновленою економікою, найпотужнішою армією та рідною мовою… А слово «Україна» викликатиме повагу у друзів і страх у ворогів.
Матеріал підготувала координаторка хабу громадської активності в Івано-Франківській області Оксана Процюк. Проєкт «NGO relocation» реалізовує команда громадської організації «Освітньо-аналітичний центр розвитку громад» у партнерстві з Національним фондом на підтримку демократії (NED).
