Юлію Дуб в Ужгороді пам’ятають як активістку, лідерку молодіжного активу міста, голос ужгородського майдану під час Революції Гідності. У студентські роки, Юлія очолювала місцевий осередок ВМГО «Фундація регіональних ініціатив», а згодом була і у в керівництві всієї організації. Молодь під її керівництвом робила багато важливих проєктів та ініціатив, як освітніх та правозахисних, так і екологічних та акцій прямої дії.
Після Революції Гідності, Юлія пішла служити у нову патрульну поліцію, щоб показати, що потрібно не тільки критикувати, а й бути частиною змін і реформ. Але згодом розчарувалася, звільнилася та переїхала в Київ. Уже в новому місті громадська діяльність відійшла на другий план, бо сім’я і розвиток власної справи стали значною частиною життя. Після повномасштабного вторгнення росії, через майже 7 років, Юлія повертається в Ужгород. Де знову починає активно волонтерити, збирає команду однодумців та створює дієву волонтерську ініціативу «Творчі волонтери Ужгорода», яка за 6 місяців волонтерства провела близько 300 заходів для дітей і сімей ВПО, а також зібрали і передали на різні потреби військових 105000грн і зараз хочуть зібрати ще кошти на ціле авто для ЗСУ, це ще близько 150000грн.
Ми розпитали Юлію про її діяльність та плани на майбутнє.
- Чим ви займалися до війни?
Зараз я займаюся флористикою та фітодизайном. Це власне те чим я займалася до повномасштабної війни. І, власне, під коли мені довелося, поїхати з дому і було не зрозуміло чи зможу я продовжувати свою роботу, я вирішила, що потрібно зареєструватися, як фізична-особа підприємець, і платити податки, навіть, якщо вони будуть невеликі. І щоб це було стимулом активніше працювати. Моя робота така, що я можу її легко поєднувати з волонтерством, навіть так, що волонтерство займає більшу частину мого часу.
- Громадський сектор: чому саме таку діяльність обрали для себе?
Раніше я мала великий досвід в громадській діяльності – ВМГО “Фундація регіональних ініціатив”, ГО “Правозахисна ініціатива” та інші. Я писала проєкти для молоді, втілювала в життя ініціативи, які мені здавалися важливими і потрібними. Студентські роки – це ідеальний час для активізму. Потім «доросле життя» поступово тебе відводить від цього, якщо ти не переходиш в громадський сектор працювати професійно. Так сталося і у мене, що на певний час, громадська діяльність була на другому плані, але це те, що завжди з тобою – твоя проактивна життєва, громадянська позиція.
- Якими своїми проєктами найбільше пишаєтеся?
Я любила і пишалася успіхами кожного свого проєкту, бо робила те, що мені приносило задоволення, я бачила результати, які відповідали поставленим цілям. Напевно, раніше найбільше я пишалася проєктом – “A.L.L. RightS” – це освітній табір для активної молоді з усієї країни, де було багато навчальних блоків щодо прав людини, правозахисту, протидії дискримінації, акціям прямої дії та інше. Такий табір відбувався щороку з 2014 по 2018р. і через нього пройшло багато молоді з усієї України. Зараз я пишаюся “Творчими волонтерами Ужгорода” – це не проєкт, а команда однодумців, які зібралися, щоб у складні части допомогти людям, що потребують. Важко описати як так сталося, але нещодавно просто порахували, що ми зробили за 6 місяців і були просто вражені. Стільки багато якісно проробленої роботи і це без зарплат, фінансування, обладнняння і т.д. Усе тримається на людському бажанні допомагати. Зараз ми уже, звісно, думаємо над якимись системними проєктами, які потребують і фінансування і залучення спеціалістів, і повного включення в роботу. Але ми завжди знаємо, що можемо зробити надзвичайні речі і виключно на власних ресурсах, та підтримці небайдужих людей.
- Чи вам вдалося адаптувати свою діяльність в умовах війни? Що було найважчим для вас?
Я переконана, що активна громадянська позиція має бути підкріплена справами та вчинками. Тому після 24 лютого почала шукати, де б допомагати під Києвом, де я живу, але там допомога була не потрібна, у Київ теж було складно добиратися… Про роботу флористки у цей час навіть мови не було… З вікна нашого будинку було видно, як палає Васильків. Тому ми сім’єю приїхали в Ужгород, щоб бути в безпеці і бути корисними.
Тут я почала волонтерити – спрешу в різних волонтерських хабах, але там було багато бажаючих допомагати, тож я почала шукати ланки, які ще були не зайняті достатньою кількістю людей. І як мама з дитиною я побачила, як складно зараз тут батькам і дітям, що опинилися далеко від дому, розгублені, налякані, втомлені… Дорослі були постійно в пошуках гуманітарної допомоги, стояли в чергах на оформлення документів і т.д. Втомлені діти з ними. І тоді я почала проводити різні майстеркласи для дітей ВПО, щоб звільнити трохи часу батькам, відволікти дітей і трохи їх розважити, така собі арт-терапія. Я почала шукати спершу матеріали та приміщення для занять, потім однодумців, а коли у нас уже сформувалася невеличка команда і ми знайшли постійне місце, де можна проводити заняття, то робота закипіла, з квітня ми уже проводили в середньому по 30-40 майстер-класів на місяць та ще багато масових заходів. Усе це робили люди на волонтерських засадах і досі роблять, ми стали дуже дружньою командою.
Найважче, це брак ресурсів, у нас постійно виникає проблема з транспортом, деякою технікою, тобто матеріали для творчості і канцелярка майже завжди є, а от коли треба відвезти речі на благодійний ярмарок чи знайти колонку з мікрофоном на масовий захід – це проблематично. Також постійно шукаємо можливість кольорового друку. Ну і зараз маємо новий виклик – знайти нове безкоштовне приміщення, щоб продовжити нашу справу, або людей/організації, що готові підтримати нас фінансово та необхідними ресурсами.
- Що найбільше мотивує вас продовжувати займатися своєю улюбленою справою?
Мене особисто мотивують, по-перше наші військові, які щоденно воюють і боронять нашу землю ціною власного життя. Мій день починається з новин і навіть, якщо зранку хочеться полінуватися, то думка про те, що ми маємо тримати тил заради тих, хто обороняє нас, мотивує до дії. По-друге, мене надихають люди, які зароаз поруч – це команда творчих волонтерів та усіх, хто так чи інакше зараз працює на нашу перемогу. Моє оточення дуже круте, я цим пишаюся, безмежно люблю цих людей і хочу з ними робити важливі речі. По-третє, мене надихають результати нашої роботи. Є діти, які приходять до нас від самого початку і я бачу як вони змінюються, розкриваються, веселішають, як у їхнє життя повертається безтурботне дитинство – а це головна мета нашої діяльності. Також слова батьків, які висловлюють вдячність і підтримку, ну і також, можливість збирати і передавати кошти на потреби наших військових.
- Чим ваша організація може бути корисна для інших?
Наша команда хоче і далі працювати з дітьми, військовими, переселенцями – усіма, хто зазнав травматичного впливу війни. Ми хочемо і далі створювати документальні вистави про війну в Україні та її наслідки, створювати арт-інсталяції, які будуть нагадувати про важливе, допомагати через творчість адаптовуватися, ставати сильнішими і бути вільними. І розвивати волонтерство в країні.
- На вашу думку, як під впливом війни зміниться сфера у якій ви працюєте?
Якщо говорити про сферу, у якій я зараз волонтерю, то думаю, що вона буде дуже потрібною, бо арт-терапія – це один із компонентів лікування травматичного досвіду, який ми усі отримали у тій чи іншій мірі, тому ми прагнемо зараз навчатися та розвиватися у цьому напрямку. Можливо, для багатьох волонтерів це стане повноцінною роботою.
- Що зробите перше після закінчення війни?
Що зроблю після закінчення війни? Не знаю. Не хочеться заскакувати на перед, просто продовжуватиму ті справи, які будуть на той момент важливі. Однозначно більше цінуватиму життя, та вплив громади на життя країни, навіть у таких кризових ситуаціях.
- Україна після війни – якою вона буде?
Після війни нам буде складно, наша країна не має достатньо ресурсів, щоб психологічно підтримати таку кількість населення, а така підтримка буде. необхідна і військовим та їх сім’ям, і волонтерам, і переселенцям, і біженцям. Нам потрібно буде вирішувати одразу багато проблем на різних рівнях. Тому потрібно готуватися, що робити буде багато, як і зневіри, депресії та пошуку відповідей на питання, як жити далі, на що орієнтуватися.
Тому не варто налаштовуватися на те, що ми зможемо перевести подих, здолавши зовнішнього ворога, ми маємо бути готові приймати нові виклики.
