Директор ГО «Центр соціальних трансформацій» (частково релокувала в Івано-Франківськ), старший викладач кафедри міжнародних відносин Національного університету «Києво-Могилянська академія» Данило Метельський, який переконаний, що громадський сектор – це не про гроші, а про людей, в інтерв’ю для нашої рубрики «Історії нескорених» розповів, як вдалося адаптувати свою діяльність в умовах війни, що зробить найперше після її закінчення і якою бачить повоєнну Україну.
– Даниле, розкажіть про себе, свої хобі.
– Мене – звати Данило, мені 25 років, і сьогодні я живу в чудовому місті Івано-Франківську. Життя дуже непередбачуване, але якщо до всього ставитися з позитивом, креативом та ентузіазмом, знаходячи красу в навколишньому, то воно набуває нових сенсів! Моє рідне місто – це місто герой-Маріуполь.
Мої батьки були звичайними робочими, які майже ніколи не цікавилися політикою та подіями, що відбуваються у світі, але вони завжди кажуть й досі, що треба поважати людей, якої професії людина не була б. За професією мій батько був зварювальником на заводі Ілліча (пізніше став Метінвест), а мама працювала провідницею в Укрзалізниці.
Через роботу батьків, я майже не бачив їх вдома, але в ті моменти, коли були, вони завжди розповідали мені історії про любов до рідної землі та боротьбу за звичайних громадян.
У їх словах я відчував певний біль, що їх проблеми, ідеї чи рекомендації щодо покращення міста, чи свого ж місця роботи ніколи не були почуті не те що владою, а навіть своїм керівництвом, через що вони просто існували в певному соціумі.
Мій батько казав, що дуже сумно, бо представники влади не знають, що відбувається у звичайних людей, через це нічого не роблять і як би він хотів, щоб була можливість якось транслювати думку населення. Саме ці ідеї стали для мене моїм шляхом, і через це сьогодні я працюю не на бізнес, а розвиваю та популяризую наше громадянське суспільство, громадський рух, які допомагають пересічним людям повідомляти про свої проблеми, настрої і пропозиції для місцевої та державної влади.
Під час навчання в 11 класі, відбулася подія, яка остаточно змінила мене – Революція Гідності, яка була так далеко, але водночас так близько до мене по духу. Будучи в більш індустріальному регіоні, я зустрічав частіше негативні думки про неї, адже люди боялися змін, але я вірив, що тільки народ може боротися за позитивні зміни та впливати на владу.
Перемога Революції Гідності стала для мене остаточним моїм усвідомленням: «Я – українець і буду боротися за наше майбутнє, не зважаючи ні на що!» Але, як виявилося, на моєму шляху було ще багато викликів.
Одного дня я став свідком проросійського мітингу, де піднімали російські прапори. Для мене це був такий шок, адже будучи підлітком, я не розумів, чому в моїй країні підняли прапор іншої країни… З часом ці мітинги були частіше, хоча збирали переважно маргіналів, наркоманів та тих, хто не працює. Мій батько завжди казав, що люди, які виходять на ці мітинги, це ті, хто просто не хоче працювати, адже звичайні роботяги, які працюють в заводах, фізично не мали сил та часу, щоб цим займатися.
Саме ці події стали для мене усвідомленням того, що я хочу дізнатися, чому так сталося, що буде далі, і чому прапор однієї країни підіймають в іншій? Через це я пішов вчитися на політологію в Києво-Могилянську академію!
Це був цікавий час мого становлення та реалізації, про який можна розповідати дуже багато, але навчаючись там, я намагався використовувати всі можливості, щоб отримати корисний досвід, починаючи від самоврядування і закінчуючи створення своїх проєктів, які сьогодні продовжують існувати.
Під час свого навчання, я став працювати в науково-освітньому центрі «Школа політичної аналітики НаУКМА» – місці, яке мене познайомило з громадським життям, політикою та аналітикою. По роботі ми часто спілкувалися з людьми, збирали їх думки, проблеми, формували це в аналітичні матеріали та презентували на прес-конференціях перед представниками влади.
Саме під час таких презентацій, для мене стало зрозуміло, що багато цікавої та корисної інформації написано складною, науковою мовою. Саме тому, коли ми створювали «Центр соціальних трансформацій», я поставив за ціль пояснювати людям складні, наукові речі, простими словами. З огляду на це завжди хотів бути викладачем і рухався в цьому напрямі.
Сьогодні мої батьки евакуювалися в Дніпро, пробувши місяць під окупацією та щоденними обстрілами. І хоч я досі так їх і не бачив, навіть розмовляючи телефоном, відчуваю, як війна змінила їх. Саме підтримка та допомога таким людям, сьогодні мотивує мене займатися громадською діяльністю та рухатися вперед!
Щоб якось морально відпочивати від проблем, в мене з’явилося нове хобі у вигляді поїздок на велосипеді по Івано-Франківській області. Під час цих поїздок я отримую справжнє задоволення, адже бачу красу гір, зустрічаю різних тварин, а головне – це села та щирі люди в них.
Мені настільки сподобалися села західної України, що останнім часом я думаю про те, щоб почати знімати блог про велопоїздки та цікаві села, які є навколо нас. Цікаві будівлі, історія та просто робота на полях – це та краса, якою хочеться не тільки насолоджуватися, але і ділитися з іншими!
– Опишіть себе для читачів одним реченням.
– Людина, що намагається не сумувати, боротися, мотивувати інших та створювати щось нове!
– Розкажіть докладніше, чим Ви займалися до війни?
– До повномасштабної війни я займався популяризацією громадянського суспільства в регіонах, проводив тренінги, заходи та різні опитування. Ми їздили по підконтрольній території Донбасу, спілкувалися з людьми, з громадськими активістами, які розповідали нам про своє життя та проблеми, а ми зі свого боку переводили це на наукову мову та передавали представникам влади, щоб вони розробляли стратегії.
Під час виборів (президентських, парламентських, місцевих) ми створювали ініціативну групу експертів «Виборча Рада UA», які розробляли разом з активістами опитувальники для кандидатів, що кандидували на різні посади. Таким чином, ми організовували відкриті зустрічі з кандидатами, де будь-хто міг поставити незручне запитання, щоб почути, як кандидат буде відповідати.
Все це записували, транскрибували та виставляли в публічний доступ, щоб будь-хто перед тим, як йти на вибори, міг подивитися, як та що відповідає той чи інший кандидат.
Від «Центру соціальних трансформацій» ми проводили освітні тренінги, заходи та культурні івенти як для молоді, так і для представників різних департаментів КМДА!
– Чому саме таку діяльність обрали для себе?
– Я вірю, що основне завдання громадянського суспільства – це допомагати громадянам та повідомляти представникам влади про проблеми і настрої в суспільстві, й водночас повідомляти суспільству про рішення влади простою мовою.
Громадський сектор – це не про гроші, це про людей. Це емоції, проблеми, відчуття, це те, що ти справді можеш щось змінити та комусь допомогти. Це не простий шлях, адже дуже часто він може здаватися тупиковим, але якщо боротися, рухатися вперед, не здаватися, то всього можна досягти.
– Якими своїми проєктами найбільше пишаєтеся?
– Насправді я пишаюсь усіма проєктами, в яких брав участь, адже в кожному з них, є частинка моєї душі, мого часу та моїх емоцій.
Найбільше я виділяю ті, які змогли принести зміни, це і робота з молодіжними громадськими організаціями, які пізніше переросли в ХАБи та стали частинами молодіжних рад, це опитування людей, аналіз проблем на КПВВ, що знаходилися на лінії розмежувань. Саме ті рекомендації, що ми надавали, згодом були враховані владою, що полегшило багатьом людям евакуюватися з тимчасово окупованої території під час повномасштабної війни.
– Чи вам вдалося адаптувати свою діяльність в умовах війни? Що було найважчим для вас?
– Після початку повномасштабної війни наша команда розділилася на три частини: дехто виїхав за кордон, дехто в безпечніші міста на заході України, а інші залишилися в Києві. Ми обрали Івано-Франківськ, адже знали, що це безпечне місто, в яке евакуюються люди з окупованих територій.
Спочатку нам було дуже складно. Адже складніше, ніж почати робити щось фізично, було морально налаштуватися та вийти з певної зони комфорту та прокрастинації. Ми не мали офісів, жили в гуртожитках і просто-напросто виживали. В такі моменти ми не могли повноцінно займатися своєю діяльністю, адже більшість часу забирала наша особиста адоптація та пошук додаткових ресурсів.
Для адаптації ми почали працювати в гуманітарній сфері, допомагати іншим організаціям і потроху запускати наші перші онлайн-івенти. Саме вони допомогли багатьом адаптуватися до нових реалій. Дискусії допомагали людям відкриватися, а перші офлайн-івенти допомагали хоча б на мить забувати про ті жахіття, що відбуваються в нашій країні через війну.
– Що найбільше мотивує вас продовжувати займатися своєю улюбленою справою?
– Найбільше нас мотивують займатися громадською діяльністю результати нашої роботи, посмішки та подяки тих, для кого ми працюємо. Нам важко, дуже важко, але важко зараз усім, і саме в ту хвилину, коли ми допомогли хоча б комусь одному насправді ми закладаємо ще один камінчик до нашої спільної перемоги, адже як казав Вʼячеслав Чорновіл: «Україна починається з кожного з нас!»
– Чим ваша організація може бути корисною для інших?
– «Центр соціальних трансформацій» – це в першу чергу платформа та люди, що допомагають реалізувати різні ідеї та проєкти.
Ми готові допомагати громадським активістам в їх діяльності та мотивувати тих, хто тільки хоче почати цим займатися, але досі вагається.
Курси, тренінги, вебінари та різноманітні консультації, починаючи від того, як створити свою ініціативу, працювати в команді, і закінчуючи як писати грантові заявки – це те, чим ми можемо допомогти.
Наша основна мета – це мотивувати інших не здаватися та пояснити складні речі простими словами, тобто так, щоб це було зрозуміло.
– Як, на вашу думку, під впливом війни зміниться сфера, у якій ви працюєте?
– Після початку повномасштабної війни багато громадських організацій почало змінювати свої напрямки роботи, орієнтуючись здебільшого на допомогу армії чи ВПО. Ми зі свого боку допомагаємо молодим людям, що були вимушені виїхати в нові міста, адаптуватися та використати свій потенціал для розбудови вже нових міст та адаптації інших ВПО.
Багато молодих людей не мають знайомих, але мають різні ідеї, саме тому, наша мета об’єднати їх в молодіжний клуб, познайомити та інтегрувати до місцевої молоді, створити спільні проєкти для нових міст.
– Що зробите перше після закінчення війни?
– Коли закінчиться війна, то передусім зателефоную батькам і скажу, що ми їдемо додому, адже нас чекатиме багато роботи попереду.
Сформувавши на той момент кістяк в Івано-Франківську, частина людей залишиться тут та буде продовжувати розвивати цей регіон. Свою ж роль бачу у відновленні та розбудові Маріуполя. Після війни планую продовжувати розвивати й Івано-Франківськ та організовувати спільні проєкти з Маріуполем, щоб ми завжди могли з гордістю сказати «Схід і Захід – разом!»
– Україна після війни – якою вона буде?
– Після нашої перемоги Україна буде вже іншою державою. Але наше завдання – як представників громадянського суспільства – не тільки випрацювати правильні стратегії, рекомендації для влади, але й слідкувати за тим, щоб представники влади не зловживали своїм новим становищем.
Україна після війни – це держава, де громадськість знає ціну свободі та бореться за своє місце в новому світі, ставши позитивним прикладом змін для інших країн, що розвиваються!
Україна майбутнього – це наша спільна відповідальність! Саме тому ми повинні не забувати про це та питати себе, а що я зміг зробити для своєї країни?
Матеріал підготувала координаторка хабу громадської активності в Івано-Франківській області Оксана Процюк. Проєкт «NGO relocation» реалізовує команда громадської організації «Освітньо-аналітичний центр розвитку громад» у партнерстві з Національним фондом на підтримку демократії (NED).
