Виконавча директорка громадської організації «Точка доступу» з Донеччини (ГО частково релокувала у Ворохтянську ТГ, що на Івано-Франківщині) Анастасія Прокопенко в інтерв’ю для нашої рубрики «Історії нескорених» наголосила, що її найбільше мотивує займатися громадською діяльністю команда і все громадянське суспільство; також громадська активістка розповіла, як вдалося адаптувати свою діяльність в умовах війни, що зробить найперше після її закінчення і якою бачить повоєнну Україну.
– Пані Анастасіє, розкажіть про себе, свої хобі.
– Я Анастасія Прокопенко, моє хобі – робота (Сміється. – Авт.). Як там говорять, «оберіть собі роботу до душі, і вам не доведеться працювати жодного дня у своєму житті». До того, як прийшла працювати у громадський сектор, мала досвід роботи у кінологічному клубі, але це було ще з дитинства захоплення кінологією, тваринами.
– Опишіть себе для читачів одним реченням
– Можу змусити всіх працювати, при цьому не посварившись з людьми.
– Чим ви займалися до війни?
– Тим самим, чим і зараз – працюю в громадській організації з 2007 року. До повномасштабного вторгнення ми фокусувалися на розвитку інструментів локальної демократії та розвитку організацій громадянського суспільства
– Громадський сектор: чому саме таку діяльність обрали для себе?
– Моя мама і сестра мали завжди активну громадянську позицію, сестра працювала в громадській організації, яка розпочинала проєкт, туди мене взяли оператором телефонної лінії.
– Якими своїми проєктами найбільше пишаєтеся?
– Проєкти, які ми реалізовували у Донецькій та Луганській областях, розвивали інструменти локальної демократії. Завдяки таким проєктам у громадах з’являлися документи про бюджети участі, про створення консультативно дорадчих органах, що давало можливість людям долучатися до процесів прийняття рішень.
– Чи вам вдалося адаптувати свою діяльність в умовах війни? Що було найважчим для вас?
– Можу сказати, що вдалося майже повністю. Зараз ми адаптували стратегічний план, намагаємось реагувати на зовнішні фактори та будувати свої проєкти на потребах цільових груп. Не можу сказати, що було дуже важко. Тут допомогло і те, що Ворохтянська громада зустріла нас дуже тепло та з повною готовністю до співпраці, а ще, звичайно, вплинуло те, що це вже вдруге ми стаємо організацією-переселенкою. Тому знали і як виїхати, щоб нічого не загубити, і як швидко відновити роботу на новому місці.
– Що найбільше мотивує вас продовжувати займатися своєю улюбленою справою?
– Команда – найбільший мотиватор. Навіть не стільки команда, скільки все громадянське суспільство. На роботі в ГО не може бути відпусток, вихідних, тут постійний потік інформації, можливостей, викликів, і ти або приймаєш такий формат життя, або дуже швидко вигораєш.
– Чим ваша організація може бути корисною для інших?
– Ми допомагаємо лідерам і лідеркам працювати системно та стало, щоб їх організації чи ініціативні групи були корисними своїм цільовим аудиторіям.
– На вашу думку, як під впливом війни зміниться сфера, у якій ви працюєте?
– Думаю, що сектор стане міцнішим, більш досвідченим у юридичних питаннях і, звичайно, мережа контактів, знайомств, нетворкінг – це буде найціннішим.
– Що зробите перше після закінчення війни?
– Поїду до чоловіка у Краматорськ (він там служить)
– Україна після війни – якою вона буде?
– Буде нетерплячою до несправедливості. Бо зараз люди хочуть максимально чесного та гідного ставлення до себе та до держави.
Матеріал підготувала координаторка хабу громадської активності в Івано-Франківській області Оксана Процюк. Проєкт «NGO relocation» реалізовує команда громадської організації «Освітньо-аналітичний центр розвитку громад» у партнерстві з Національним фондом на підтримку демократії (NED).
