Підтримка пересічних громадян, активна участь молоді і спонсорська підтримка – три стовпи, на яких стоїть «Острівок». Волонтери працюють не за гроші, а за ідею», – стверджує Марина Горук, громадська активістка Рівненщини, яка сьогодні розповіла про свій шлях в громадський сектор та найуспішнішу громадську ініціативу 2020 року в рубриці #ЛідериЗмін.
- Розкажіть про себе, свої хобі.
Мене звати Марина Горук, народилась і живу в місті Дубно. Маю медичний фах, але так як сімейною справою стала газета “Дзеркало плюс”, то 17 років поспіль я очолювала колектив і працювала головним редактором. Виховую трьох дітей. У вільний час люблю слухати музику (маю можливість чути живу музику вдома: старша дочка грає на декількох інструментах), робити світлини щасливих людей та квітів, а ще читати, грати на фортепіано та мріяти про щось хороше.
– Як Вас можна описати читачам одним реченням?
Людина, яка долає свій страх і робить на одну спробу більше.
– Коли й чому розпочали громадську діяльність? Що спонукало вас до цього?
Майдан, російсько-українська війна зробили з багатьох українців воїнів і волонтерів. Я стала волонтером. Почала активно допомагати адресно нашим бійцям, тримати з ними зв’язок, складати списки потреб і купляти необхідне, також долучалась до тих волонтерів, які більш масштабно допомагали на той час армії, висвітлювала всі потреби в газеті, практично в кожному номері друкували інтерв’ю з хлопцями, які стали на захист України.
Тоді ж мені спало на думку організувати акцію “Зігрій серце солдата”, метою якої було зібрати валентинки від учнів та студентів, листи з добрими побажаннями, словами підтримки, малюнки, продукти та теплі речі. Це була така перша моя акція, вона знайшла підтримку серед молоді та дітей, до написання листів та готування смаколиків долучались і їх батьки, а для наших солдат це була неабияка моральна підтримка. Багато хто з них ті маленькі валентинки, малюнки дитячі носив біля серця, як оберіг. Ця акція не стала одноразовою, я її проводжу кожного року і до 14 лютого намагаюсь все відправити на схід.
– Які ще акції, проєкти були втілені вами в життя?
Далі була організація “Живої бібліотеки” у 2017 році. Цей проєкт був втілений спільно зі Світланою Глушковою, та завдяки підтримці волонтера Корпусу миру Джеффрі Глена, який мешкав тоді в місті Дубно. Він багато часу проводив з молоддю, мені пощастило його чути і надихатись його словами. Ідея того проєкту полягала у знайомстві дубенчан з цікавими людьми, які перемогли обставини долі, і власним прикладом надихають інших.
А далі був Акустичний вечір біля фонтану. Я дуже люблю музику, музичну творчість і людей, які до того дотичні. Перший акустичний вечір був проведений у 2017 році, і кожного року, окрім поточного карантинного, він проходив 1-2 рази влітку. Суть його полягала в тому, що талановиті, музично обдаровані люди могли вийти перед глядачами, заспівати або зіграти власні пісні, мелодії, переспівати відомі хіти. Грали на гітарах здебільшого. Але згодом додались синтезатор, укулеле. Щоразу учасників ставало більше, як і слухачів. Центральний парк міста перетворювався на великий творчий вулик.
Минулого року вдалось розширити цей проєкт і додати танці. А так як учасників було багато, близько сотні, і тривав захід 5-6 годин, то він проходив під назвою День вуличної музики і танців. Учасники не лише грали та співали, але й ще танцювали хіп-хоп, східні танці, сучасні, влаштовували танцювальні батли. Це було дуже круто. І все це відбувалось не десь на сцені, в залі, а просто біля фонтану у парку, що додавало заходу якусь особливу домашню атмосферу.
– З якими викликами ви стикались під час організації таких заходів?
Насправді найскладніше це повірити в себе, в те, що все вийде, і зробити перший крок, не лишивши собі шляху для відступу. І коли робиш крок, раптом бачиш, що є люди, які загоряються твоєю ідеєю і готові її підтримати, допомогти, і все поступово складається в один-єдиний пазл. Тому найскладніше це здолати себе, свою лінь, свої думки “а може, не варто”, “може, це нікому не потрібно”, “раптом не вийде”, “є ж речі важливіші, у тебе що купа вільного часу?” і так далі. Коли робиш такі проєкти, маєш подумати і подбати про все (і про те, що швидка має бути на поготові, і поліція поруч має бути, і про те, щоби була вода для учасників, маєш знайти спонсорів для подарунків учасникам і для конкурсів серед глядачів, продумати ретельно лайн ап, тобто хто за ким і скільки часу виступатиме, подбати про технічне забезпечення і ще пропрацювати купу різних нюансів). Всі такі речі забирають чимало часу, а хвилювань ще більше.
– Соціологи стверджують, що наразі в Україні лише 3-5% мешканців є активними. Яка ситуація у вашій громаді?
Дивлячись що розуміти під словом “активний”. Якщо судити з критики на фейсбуці, то таких активних майже 100 %) А якщо говорити про волонтерство, про громадську активність, то війна довела, що це далеко не 3-5 %. Багато людей долучаються роками до підтримки наших солдат. Від пари шкарпеток, банки закруток до тисяч і тисяч гривень. А ще є нематеріальна допомога: моральна, емоційна підтримка. Війна показала, що ми не маємо права на пасивність. Це межа між “моя хата cкраю” і “мені небайдуже”. І більшість давно зробили свій вибір. Аналогічно як і під час виклику цього року, коронавірусу, коли в багатьох містечках волонтери почали шити маски, закуповувати захисні костюми для медиків. Війна і недостатня фаховість та чесність влади вичавлює з людей апатію і ставлення до країни як до чогось аморфного. Люди перебирають на себе функції влади і вирішують проблеми, які не можуть вирішити чиновники. Тому я вважаю, що активних людей у хорошому сенсі стає більше. І це не тільки про війну і вірус, це стосується різних сфер нашого життя. А статистика в 3-5 % через те, що ніхто облік волонтерів не вів, та й це дуже важко зробити насправді. Хто брався рахувати кожну бабусю, яка пекла смаколики для бійців, кожну дитину, що написала валентинку… Тому я впевнена, що активних людей в рази більше. І не лише у моїй громаді, а й по всій Україні. Багато хто навіть не прагне, щоби десь називалось його ім’я.
– Якими проєктами ви найбільше пишаєтеся? Які у них джерела фінансування і де Ви його шукаєте?
Найбільше пишаюсь відродженням Острівка і в першу чергу людьми, завдяки яким вдалось втілити в життя такий грандіозний задум. Цей проєкт приклад того, як ідея і завзятість двох людей призвели до того, що занедбане місце перетворилось на гарний доглянутий парк. До ініціативи долучились сотні людей, сотні! Хтось допомагав квітами, хтось гривнею, хтось працею, хтось просто словами підтримки. І все є однаково важливим.
– А з чого все почалось, як виникла ідея взятися за Острівок?
Не раз і сама про це думала і намагалась проаналізувати себе і свої вчинки. Думаю, що все ж таки і тут зіграла роль війна. Адже перше, що торкнуло серце, це стан Алеї Небесної Сотні. Ми часто прогулювались там з колегою, що повернувся з війни, і це стало якоюсь основною і болісною темою наших розмов. Алея Небесної Сотні була закладена на Острівку активістами у 2014 році, і це була перша в Україні така Алея. І ніби і садились там квіти, дерева, але то їх викопували, крали, то ще щось траплялось, не було систематичного догляду, тому у підсумку виглядало все зарослим, в бур’янах, квітів було вкрай обмаль. В якийсь момент два роки тому, гуляючи ввечері повз Алею і дивлячись на ті високі бур’яни, мене пронизала думка: “Ні, так бути не повинно!”. Я розвернулась, пішла додому, перевдягнулась, взяла відерце, рукавички і пішла цілеспрямовано полоти ті бур’яни. Потім виклала це у фейсбук з проханням долучитись небайдужих. Відгукнулось чимало людей, які прийшли у домовлений день упорядкувати спільно цю велику ділянку. А навесні ми розпочали вже цілеспрямований систематичний догляд.
– Як виникла ідея з Квітковою толокою?
Коли думала, як засадити квітами таку довгу Алею, не маючи особливих фінансових ресурсів, спало на думку зробити це спільно з громадою. Адже квіти є ледь не в кожному дворі. Чому не зробити це ідеєю, що згуртує багатьох людей? Просто поділитись квітами. І вони вже не тільки ростимуть у вашому дворі, а ще й на Алеї Небесної Сотні. Так виникла акція “Квіткова толока”, до якої долучилось дуже багато людей. І коштами, і квітами з власного квітника, і придбаними квітами. Приходили цілими класами з вчителями, колективами. Садили, пололи. Люди самі зорганізовувались і приходили працювати на Алеї. Тобто ідея далі жила своїм життям вже в думках інших людей і спонукала їх проводити свій вільний час інакше, з користю.
Мене часто питали: навіщо це робити, все одно ж варвари все понищать. Звісно, були і такі випадки. Але це не зупиняло і не зупинить. Квітів має бути просто значно більше, щоби і варварам вистачило (на щастя, їх вкрай мало), і парочці романтичній, яка прогулюється Алеєю і хоча б одненьку квіточку хочеться зірвати і понюхати), і щоби лишалось ще предостатньо квітів для людей, які милуються, фотографують та віддають шану загиблим Героям.
– А чому вирішили взятися за ремонт мотузкового парку?
Одночасно з квітковою толокою мій колега почав обкоштувати Алею, аби вона і обабіч була охайною. Потім він почав косити біля лавочок вздовж берега, територію дитячого майданчика. А згодом звернув свою увагу на занедбаний мотузковий парк. Він був подарований меценатом зі Швеції для міста. Але у підсумку хто не брався за нього, згодом відмовлялися ним займатись через низький дохід чи втрату інтересу. Дійшло до того, що стан його став критичним, тож ми вирішили створити громадську організацію для того, щоби взяти парк в оренду і таки врятувати його від повного руйнування. Але для цього потрібні були чималі кошти. Тоді мій колега вирішив вкласти власні заощадження в реставрацію мотузкового парку, закупити трос через річку та оплатити послуги з його встановлення. Було зрозуміло, що ті кошти не повернуться. Та й особливих надій не було і немає. Людину, яка поставила в пріоритет добробут громади, а не свій власний, звати Михайло Горлайчук. Травми, отримані на війні, не дозволяють тривалий час працювати фізично. День-два активної фізичної роботи змінюються двома днями болю. Але працювати на Острівку – його свідоме рішення. Не в грошах щастя, а в людях, які власним прикладом надихають нас на круті речі. Лише за допомогою однієї бензопили він зробив дерев’яні скульптури у формі паровозика, зайчиків, боліда, мотоцикла, а також кошики для квітів, лавочки і столики для відвідувачів, гру “хрестики-нолики”, а ще тарзанку, яка стала найпопулярнішою серед відвідувачів. Адже гойдалися і діти, і дорослі.
– Не боялися, що вандали понищать?
Ми зарання були готові до цього. Просто, роблячи це, продумуючи деталі, місце розташування та інше, ми завчасно підготували себе морально до того, що все це може зникнути, понищитись, і вирішили, що просто будемо знову робити далі, ремонтувати або робити все з нуля. Адже ми самі боялись, що такі речі можуть вибити нас емоційно з колії і змусити відмовитись від подальшої роботи. Тому щоби такого не сталось, ми пропрацювали це десь всередині наперед. І на диво, нічого фатального не сталось. Найчастіше відкручували руля в авто, адже ми його навмисне зробили таким, щоби воно крутилось. І було ясно відразу, що його будуть висмикувати) Були дні, коли кожен ранок починався з ремонту того руля) Було, що мотоцикла переставляли, хоча він важкезний). Думали ще, ото б нам тих здорованів сюди, їх енергію та й спрямувати в корисне русло) Ми про такі речі не писали, не виставляли драматичні пости про те, що все пропало і кому треба та праця. Ні. Ми зосереджені на перемогах та людях, завдяки яким відбуваються хороші зміни. А поразки це можливість проаналізувати все і зробити правильні висновки. Головне – не зупинятись.
Поступово косилися нові території на Острівку, до роботи долучились молоді хлопці, які кожного дня приходили і працювали, прибирали, розчищали хащі, прибирали сміття, проводили дезінфекцію в парку. Таких масштабних і систематичних робіт на Острівку до нас ніхто не робив. Дякую кожному з тих хлопців волонтерів (а це Назар, Антон, Віталій, Руслан, ще один Назар та інші), які кожного дня приходили і працювали з 10 ранку до дев’ятої вечора, прибирали, стежили за порядком. Всі працювали почергово, за домовленістю, щоби мати можливість десь ще заробити. А ще мені дуже приємно, що до волонтерської праці долучився мій восьмирічний син Андрійко, і ті зайчики, що при вході на Острівок, він робив практично повністю сам, звісно, під наглядом).
– Це правда, що на території мотузкового парку заборонено слухати російські пісні і вживати лайливі слова?
Так, ми вклались в ту територію, в те, щоби вони була охайною та зручною в першу чергу для сімей, тому створюємо там культурний, патріотичний та здоровий простір, безпечний для наших відвідувачів. Людей, що вживають алкоголь, ми просили іти десь подалі, подалі від дітей та відеокамер. Якщо чули москальські пісні, просили вимкнути або увімкнути інші. Часто чули запитання від молоді: “а яка різниця, яка мова?”. Велика. Тому, що цією мовою говорять вбивці українців. На протилежній стороні, з боку Росії, українською не говорить ніхто. Тому російська – це мова вбивць, і в громадському просторі їй не місце. В приватному слухайте що завгодно і спілкуйтесь як завгодно. Все спокійно пояснювалось. І завжди пісні перемикали. Теж саме і з російськими матюками. Де чули, відразу підходили наші хлопці волонтери і робили зауваження, навіть якщо це були їхні знайомі. Конфліктів не виникало. Завжди все адекватно сприймалось, з розумінням. Часом дехто питав: а де таке написано? А в нас все це завчасно було продумано. На кількох стовпах зроблені відповідні попередження).
– Чи мали ви якісь правові підстави для своєї діяльності, можливо, ви брали в оренду землю, за якою здійснювали догляд?
Ні, ми не мали таких документів. Лише з цього року взяли офіційно в оренду обладнання мотузкового парку.
– Чи отримували ви якусь допомогу від місцевої влади?
Матеріальної допомоги не було. Але налагодилась гарна співпраця з Водоканалом, Зеленим господарством. Це вчасне вивезення гілок, сміття, встановлення туалету для відвідувачів, його своєчасне очищення, прополка Алеї також. Буквально на днях за сприяння міського голови та відділу культури на Острівок до нашого вагончика підключили світло. Тож тепер можна користуватись електроінструментами, які ми придбали за кошти благодійників, та працювати більш ефективно.
– Не виникало такої думки, що влада використовує таких волонтерів, що за те, що ви робите, хтось отримує зарплату?
Я вже давно перестала мислити категоріями хто, кому і що винен, я думаю, що конкретно я можу зробити, щоби світ довкола став кращим. Я пам’ятаю, як на Острівку я вперше нахилилась, щоби підняти сміття. Купа людей сидять на лавочках, відпочивають. І тут я така прийшла і почала прибирати довкола тих лавочок і складати все в пакет. На мене вивертали голови, дивились здивовано. І це було морально непросто. Але насправді це круто. Тому що я не хочу бути в середовищі, яке мене не влаштовує. Я любила там гуляти, побачила купу сміття на головній стежці, вздовж лавочок, але 20 хвилин роботи – і там все чисто! А можна було б зробити фото, виставити в нет і пообурюватись, як хтось не виконує свої обов’язки. Це не моє. Мене не влаштувало те, що я побачила? І я це змінила. І пішла звідти з зовсім іншими емоціями!
Я не хочу чекати позитивних змін, я хочу їх творити, я хочу бути їх рушієм. Я не «почекун» і не жду від влади чи ще когось і чогось. А беру відповідальність на себе.
Уявіть собі, якби ми не взялись за Острівок. І там далі були б джунглі, хащі, борщівник і сміття. Досі! Ентузіазм поодиноких волонтерів-активістів, які з’являлись за попередні роки, не вирішував проблему глобально. Якби ми подумали, як більшість – навіщо це нам, адже є влада, ми платимо податки, це не наші проблеми, – скільки людей були б позбавлені такої чудової можливості гарно спокійно відпочивати у прекрасному доглянутому парку, пограти у баскетбол, пінг понг, бадмінтон, фрізбі, хрестики-нолики.
– А скільки коштів було вкладено власних і скільки пожертвували люди?
Власні кошти вклав мій колега, про якого я згадувала, в розмірі близько 20 тисяч гривень. Добродії, які скидались коштами, за рік пожертвували на благоустрій Острівка близько 5 тисяч гривень. Кошти, які ми отримували від роботи мотузкового парку, йшли також на подальший догляд за Острівком. Кожного місяця йшло мінімум півтори тисячі, а часто більше. Це і пальне, і масло, і поточні ремонти, і підтягування троса, дрібні інструменти, дезінфектори, засоби від комарів (їх потрібно дуже багато), вологі серветки, туалетний папір і хлорка в туалет, вода, аптечка і багато іншого.
Я би хотіла, якщо є можливість, згадати поіменно всіх добродіїв, які не тільки матеріально долучались, але й власною працею та квітами до створення краси на Острівку. Це Інна та Микола Яцини, Костя Себало, пан Василь, пан Андрій, Петро та Інна Марковські, Євген Романюк, Вадим Двигай, Любов Шевчук, Юрій Саюк, Ольга Захарченко, Юлія Кукшеєва, Марина Грицюк, Людмила Корнелюк, Аліна Сотнічук, Олена Бойко, Ігор Чуліпа, Наталія Кундеус, Серафима Пант, Лариса Шарапова, Олександр Ситніков, Михайло Апостол, Олександр Сабюк, Олена Каленюк, Інна Кравчук, Магазини Інтекс, Ландшафтний дизайн, Дніпро М, Квітковий магазин біля костела, Наталія Іваницька, Василь Майстрович, Оксана та Дмитро Єлістратови, Оксана Гуліда, пан Адам та чимало інших, які інколи не називали своїх імен, не хотіли фотографуватись та афішувати свою працю. Щира вам вдячність і шана!
– Чим ваша організація може бути корисна для інших?
Сенс життя в тому, щоби залишити світ після себе кращим, ніж він був до нас. А наша організація приклад для інших, як це потрібно робити!
– Що мотивує вас займатися громадською діяльністю?
Люди. Це найбільше джерело натхнення і мотивація працювати далі. Коли бачиш, як приходять діти і граються там, де вчора росли бур“яни, щиро радіють іграм, мотузковому парку, тролею через річку, коли під час карантину вчителі приходять займатися з дітками на Острівок, коли дубенчани приїздять з закордону і дивуються побаченим змінам, коли туристи з інших міст дякують, бо вже не лише Дубенський замок є родзинкою нашого міста, але й Острівок.
Наша організація довела і доводить щоденно те, що хороші зміни можна робити за обмежених ресурсів, але з величезним бажанням і наполегливістю.
– Для чого ви це робите? Чому?
Волонтерство – це мій спосіб любити своє місто. Не на словах, а на справах.
– Які основні цілі та плани на майбутнє?
Продовжити далі розчищати нові території. Зараз це понад гектар. Далі буде значно більше. Потрібно зробити багато речей. Міський голова наприкінці літа пообіцяв нам, що наступного року очистить старицю, і не тільки, вода біля Острівка заболочена, брудна, сильно заросла зіллям. Тому це найголовніше, що потрібно зробити. Також потрібно привести до ладу міст, що веде на Острівок. Зробити бесідки для відвідувачів. Арки з троянд на Алеї. Початок вже є, але алея ж то довга) І ще є задумки і цікаві нові проєкти, які я виношую подумки, але анонсувати поки що не хочу.
– Що порадите активістам, які тільки розпочинають свій шлях?
Не зраджувати себе і свої мрії. Якщо є ідея, яка не дає вам спокою, шукайте людей, які вас підтримають. Оточення надзвичайно важливе. Поруч з вами повинні бути люди, які вас підтримують, надихають, вірять, що у вас все вдасться. Якщо люди, які поруч, вас знецінюють, не спілкуйтесь з ними.
Будьте дуже прискіпливими до того, з ким ви проводите свій час, що читаєте, що дивитесь, що слухаєте. Їжа, яку ви їсте, значною мірою визначає ваше здоров’я, так само і інформація, яку ви черпаєте від інших людей, з музики, кіно, книг, формує вас як особистість.
Промоніторте свій час, на що ви витрачаєте його протягом дня. Адже багато хто каже, що хотілося б щось зробити, але немає часу. Але він завжди є на те, щоби зависнути у соцмережах, полайкати купу котиків, розумні фрази невідомих вам людей, почитати пости хейтерів і обуритись, як все погано, поспілкуватись з людьми-паразитами, яку просто крадуть час, розповідаючи про те, що насправді вам є абсолютно нецікавим або пробуджує негативні думки. Зверніть увагу на те, як ви себе відчуваєте після спілкування. Ви відчуваєте натхнення і віру чи смуток, пригніченість, образу? Це найкращий тест. Повірте, інколи краще самотність і час на те, щоби почути себе, свої мрії і бажання, ніж пусте спілкування. Не вбивайте час, він насправді безцінний!
Будь-яка робота приїдається, якщо ви її не любите. Шукайте своє – те, що зробить вас по-справжньому щасливою людиною. Своїх людей, свої книги, свої фільми, свою музику – створюйте свій мікросвіт, який буде вас надихати.
І не бійтесь пробувати. Страх найсильніший блокатор. Але зазвичай по той бік страху нас чекають дивовижні речі. Якщо не спробуєте, будете шкодувати.
Ставайте сильними. У вас лише один конкурент на цій планеті. Це ви. Кожного дня ви маєте стати кращими, ніж були раніше.
Не здавайтесь ніколи! Коли я робила Акустичний вечір, у мене близько тижня не було жодної гривні. Я зробила грандіозний захід, не маючи можливості у той момент навіть купити собі каву. І це не про слабкість. Це про силу! Проблеми і труднощі ламають слабких, а сильних вони загартовують і дають їм безцінний досвід. Не бійтеся того досвіду набувати. Творіть себе. Ставайте кращими, тоді ви зможете зробити кращим світ довкола себе і Україну!
Матеріал підготувала координатора проєкту «Центр розвитку громадської активності» у Рівненській області Вікторія Костюк.
