Менеджер проєктів громадської організації «Центр соціальних трансформацій» (ГО частково релокувала в Івано-Франківськ) Володимир Тунік, який переконаний, що може бути найбільш корисним у громадському секторі, в інтерв’ю для нашої рубрики «Історії нескорених» розповів, як вдалося адаптувати свою діяльність в умовах війни, що зробить найперше після її закінчення і якою бачить повоєнну Україну.
– Розкажіть про себе, свої хобі.
– Мене звати Володимир, мені 20 років, я з Чернігова, тепер навчаюсь на міжнародних відносинах в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Я люблю спілкуватися з людьми, відкривати щось нове, а ще я обожнюю музику! З дитинства – музика це те, що мене надихає, підтримує та інколи навіть змушує задуматися! Коли мені погано, я слухаю такі групи як The Doors, The Beatles та дуже люблю пісні Майкла Джексона! Українська музика 80-90х років – це приклад боротьби та руху за свободу! Саме тому я дуже люблю пісні Володимира Івасюка, Назарія Яремчука та інших українських виконавців! Зрештою, про музику можу говорити дуже багато, адже вона стала частиною мого життя!
Сьогодні живу в двох містах – це Київ та Івано-Франківськ. Коли я приїжджаю до Івано-Франківська, то завжди намагаюсь щось зробити, аби якось допомогти переселенцям, тому що з власного досвіду знаю, що покинути рідний дім дуже важко. Саме тому активно беру участь у роботі громадської організації «Центр соціальних трансформацій».
– Опишіть себе для читачів одним реченням
– Людина, яка трансформує цей світ та своє оточення!
– Чим ви займалися до війни?
– Коли я вчився у школі, то певний час думав про те, щоб стати музикантом. Гра на гітарі та фортепіано відкривала в мені здібності до музики, але водночас те, що відбувалося в світі мене дуже цікавило, саме тому одного разу я вирішив почати займатися політичною аналітикою, піаром, а згодом вступив на міжнародні відносини. Але навчання мені завжди було мало, тому я намагався брати участь у студентському самоврядуванні, проєктах та організовував різні події.
Відтак розпочалася моя співпраця з Києво-Могилянською академією, де я познайомився з паном Данилом Метельським – керівником «Центру соціальних трансформацій», з яким ми почали разом співпрацювати і створюємо багато різних проєктів, організовуємо заходи для ВПО.
Нині вважаю, що місце, де я можу бути найбільш корисним – це громадський сектор та «Центр соціальних трансформацій». Тут я можу, працюючи з різними людьми, збирати різні думки, проблеми та транслювати їх для представників влади.
Тому до повномасштабної війни, можна сказати, що я був в пошуках, а сьогодні намагаюсь допомагати іншим знайти себе.
– Громадський сектор: чому саме таку діяльність обрали для себе?
– Після повномасштабної війни, я зрозумів, що сьогодні моя допомога може бути потрібною не тільки на фронті, але і в тилу. Коли почалась війна, я був вимушений виїхати з рідного міста заради безпеки. По дорозі я бачив багатьох людей, які, покинувши рідні домівки, були змушені шукати ресурси для нового життя. Саме тому, коли я переїхав спочатку у Львів, а потім в Івано-Франківськ, активно волонтерив та допомагав людям, що постраждали внаслідок війни. Саме тоді зрозумів, що зараз можу бути дуже корисним для своєї країни як ніколи, адже бачив плоди своєї роботи, і це мене щодня надихає дедалі більше.
Надалі я планую продовжити працювати в громадському секторі, розробляти свої концепції, проєкти та допомагати не тільки ВПО, але і всім громадянам, хто постраждав від повномасштабної війни.
– Якими своїми проєктами найбільше пишаєтеся?
– Можна сказати, що я ще дуже юний, в громадський сектор прийшов недавно. У моїй громадській діяльності ще не було багато проєктів, але я справді пишаюсь тим, що почав долучатися до громадського життя. Ще до війни ми змогли організувати зустріч з українським дисидентом Степаном Ільковичем Хмарою, де він розповів свою історію та погляди на події сьогодення. Для мене комунікація з таким спікером та організація такого івенту – це був стрибок вище голови, і я по-справжньому задоволений роботою.
Сьогодні ж я пишаюсь кожним проєктом, що ми робимо, починаючи від освітніх лекцій і закінчуючи проєктами, спрямованими на допомогу іншим. Повірте, невдовзі буде багато такого, про що розповідатиму з гордістю!
– Чи вам вдалося адаптувати свою діяльність в умовах війни? Що було найважчим для вас?
– Найскладніше було адаптувати в першу чергу самого себе, адже війна збиває всіх нас з пантелику! Цей стрес, який не відпускав щодня, дуже сильно вплинув на всю роботу та діяльність як мене, так і всієї організації. Чесно кажучи, згадувати перші дні війни дуже важко навіть зараз, але радію, що ми змогли подолати ці труднощі.
Люди надзвичайно змінилися. Нова реальність, умови та виклики змушують ставати сильнішими та швидше адаптуватися до нового життя.
– Що найбільше мотивує вас продовжувати займатися своєю улюбленою справою?
– Посмішка людей! Знаєте, пройшло немало часу з початку повномасштабної війни, але її гіркота та біль відчуваються досі. Саме тому, коли я бачу, що ми допомагаємо людям і вони справді вдячні, я розумію, що мій день пройшов не дарма! Звісно, що також моєю мотивацією є розвиток нашого громадянського суспільства, адже я бачу як воно невпинно рухається вперед і мене це надихає!
Я хочу рухатись вперед разом з ним, а деколи вести його. Дуже ціную людей та їх допомогу один одному.
– Чим ваша організація може бути корисною для інших?
– Наша організація займається різноманітною діяльністю: від просвітницьких лекцій про політичний піар до лекцій про українську музику 60-х років 20 століття. Ми допомагаємо молодим людям стати активнішими і більше часу виділяти для суспільства.
Звісно, що ми намагаємося сьогодні співпрацювати з різними місцевими та регіональними ініціативами, молодіжними радами і т. д., адже розуміємо, що після війни ми повинні зробити не тільки правильні висновки та не повторювати помилки минулого, але і навчати інших. Ми позиціонуємо себе як молодіжна платформа, до нас приходять молоді люди зі своїми ідеями, а ми вже шукаємо різні способи та можливості, як їх реалізувати.
– На вашу думку, як під впливом війни зміниться сфера, у якій ви працюєте?
– Повномасштабна війна внесла кардинальні зміни у нашу роботу. Сьогодні ми бачимо дедалі більше громадських та благодійних організацій, що працюють як для фронту, так і для ВПО. Люди почали переосмислювати концепцію роботи громадянського суспільства, і ті речі, на які раніше могли заплющити очі, зараз не зможуть бути приховані та забуті, адже всі ми знаємо ціну нашої боротьби.
– Що зробите перше після закінчення війни?
– Напевно, вперше відчую себе трошечки вільнішим. Зрадію і скажу собі, що я зробив все, що було в моїх силах. Але на цьому я не планую завершувати свою діяльність, адже після нашої перемоги нас очікує ще більше роботи. Сьогодні ми вже будуємо наше завтра, саме тому нам треба боротися вже і ніколи не здаватися!
– Україна після війни – якою вона буде?
– Зовсім іншою! І я вірю, що наша країна, як і кожен з нас, стане набагато кращою! Адже той внесок, який нині робимо в перемогу і розвиток країни у недалекому майбутньому дасть значні результати.
Матеріал підготувала координаторка хабу громадської активності в Івано-Франківській області Оксана Процюк. Проєкт «NGO relocation» реалізовує команда громадської організації «Освітньо-аналітичний центр розвитку громад» у партнерстві з Національним фондом на підтримку демократії (NED).
